Рік тому, рятуючись з Харкова від російської агресії, головна тренерка "Житлобуду-1" до 21 років Анна Покус вирушила до Швейцарії - шлях довжиною в тиждень. Як все розпочиналось в Харкові та області ви можете прочитати в першій частині.
Що відбувалось далі та як тренерка дісталася Цюриху - в продовженні історії від Анни ПОКУС.
"8 березня ми вирушили з білгороду та в цей день доїхали лише до орла - це приблизно десь 300 км. Потрібно було переночувати, але це виявилось не так просто. Більшість готелів не хотіли нас розміщувати, находячи різні причини - все тому, що ми з України. В одному з готелів казали, “що всім росіянам байдуже, що в Україні війна, що їм байдуже, що ми змушені покинути свої домівки”. Але місце було знайдено. До Латвії залишається 800 км...
Зранку вирушаємо в нашу подорож. Проїхали приблизно 80 км від орла, як нас зупиняє ДАЇ. Після 20-хвилинної затримки підійшов працівник ДАЇ та сказав, щоб ми очікували на іншу патрульну машину, яка приїдє за нами та нас відвезуть до відділку на поглиблену перевірку, бо таке розпорядження по всій росії, перевіряти машини на українських номерах. На всі питання ніхто вже не відповідав. Доставивши нас до відділку розпочався якийсь жах: в нас взяли відбитки пальців та усієї долоні з обох рук, мазок з обох щік для тесту ДНК, фотографували з усіх сторін, питали про татуювання, які ми маємо та все це було задокументовано. Через три години розпочався допит з працівником ФСБ. Одразу вилучили телефон, в якому він шарівся весь час, розглядуючи фото, переписку, контакти, він питав хто це, звідки знайомі та інше. Це все перемішувалось з питаннями чому ми їдемо через їх країну, що бачили, де були, було багато питань політичного характеру, вони ставились таким чином, що в тебе не має варіантів відповіді. Після цього нам дали підписати якісь бумаги та відпустили. На вулиці вже темніло. Але навіть не встигли від'їхати далеко, як знову зупиняє ДАЇ та кажуть, що ми порушили якісь їх правила дорожнього руху та вони мають відібрати в нас водійське посвідчення. Працівники ДАЇ вимагали взятку, але грошей в нас не було. З рештою нас відпустили... Ми вирішили не їхати більше через великі міста, проклали новий маршрут до кордону селищами та вирішили більше не зупинятися ніде на ночівлю. Це був шлях порятунку...
На кордоні майже не було автівок, але простояли там годин 5 та ще 4 години знову на допиті працівників ФСБ - куди їдемо, де були, що бачили. Каральна система росії не дуже хотіла нас відпускати в Європу, але, все ж-таки, здалася. Не без пригод, але оформлення на кордоні з Латвією зайняло не так багато часу. Нарешті запрацювали банківські карти України, то ж страховку сплачували вже карткою. Та лише коли перетнули кордон та в’їхали до Латвії, лише тоді зрозуміли, що НАРЕШТІ МИ В НЕБЕЗПЕЦІ! Та той шлях в декілька днів до Польщі, а потом до Німеччині здавався нам дуже легким. Ще в Польщі я почала розпитувати дівчат з команди, хто де та кому потрібна допомога виїхати з країни. В мене вже був план звернутися за допомогою в ФІФА в Цюриху, де саме проживала моя подруга Хайді.
13 березня, я цю дату запам’ятаю майже на все життя, це той день, коли ми дісталися Швейцарії. Хайді прийняла нас, як рідних. Як я дізналася на місці, Хайді працює саме в ФІФА та вже наступного ранку, 14 березня, в мій день народження, який я святкувала за комп'ютером у будинку ФІФА, набираючи список гравчинь, якім потрібна допомога виїхати з країни. Не всі на той момент були в Харкові, адже у складі команди ми маємо студентів та школярів, які навчаються в ліцеї, в нас багато дівчат з різних областей - з Харківської, Донецької, Запоріжської, Полтавської...
Отже, ми з Хайді склали план — коли та хто саме з дівчат зможе приїхати, яка допомога їм потрібна — квартира (кімната), речі, звідки забирати та інше. Це зайняло в нас приблизно місяць — кожного ранку щось змінювалось, хтось не міг в той чи інший день, хтось їхав раніше, хтось пізніше. Було навіть таке, що шість дівчат гуртом їхали з Харкова: серед них 3 дівчини були неповнолітні та на кордоні з Польщею їх забрали прикордонники — та довелось їхати за ними та долучати батьків, щоб вони допомогли з документами — зробити довіреність у нотаріуса, в той час як у Харкові та області було все зачинено, це були неабиякі труднощі.
Кожного хто приїжджав треба було зустріти, заселити (а до цього знайти де) та зареєструвати для того, щоб вони могли отримати статус захисту «S».
ФІФА нам допомогли з квартирами — це 4 студії, де ми змогли розмістити 5-6 дівчат. Також Хайді залучила своїх друзів для допомоги в пошуку житла — так ми знайшли 4 сім'ї, де розмістили 7 дівчат. Ще 4 дівчат розмістили у сім'ях співробітників ФІФА, які з радістю кинулись на допомогу нашій команді. Адміністрація міста Цюріха також долучилася до пошуку та допомогла нам знайти житло для інших дівчат — це був величезний будинок на території ферми — це будинок дуже гарної родини, яка теж дуже допомогла нам.
29 березня відбулось перше тренування на базі ФІФА — тоді було лише 12 дівчат, та вже з середини квітня в нас була ціла команда з 24 дівчат, ми були дуже щасливі, що ми всі разом тут, у безпеці! Навіть не вірилось, що це вдалось, адже було дуже багато труднощів на шляху, але це було неймовірно, що все ж таки вдалось!
Ми дуже вдячні моїй подрузі Хайді та цілій родині ФІФА — це для нас як друга родина! Усі співробітники дуже привітливі — допомагали з речами, грошима, коли дівчата тільки приїжджали та ще не мали фінансової підтримки від країни, Швейцарія дуже дорога країна.
Дуже вдячні — що мали змогу тренуватись на базі ФІФА — весь інвентар та футбольне екіпірування надали нам в ФІФА, також протягом чотирьох місяців ми мали безкоштовні обіди від ФІФА.
У нашої команди з’явився легендарний друг - Аресен Венгер, який працює наразі у ФІФА та був частим гостем на наших тренуваннях.
Наш голкіпер Софія Ліпатова — мала нагоду отримати досвід від легендарного голкіпера національної збірної Швейцарії Паскаля Цубербюлера.
Одного дня я побачила повідомлення від дівчини, яка пропонувала грати у футбол українкам, я списалась з нею і вони організували нам товариську зустріч зі своєю командою, за яку вона грала - це була команда СК “Віпкінген-2”. Ми виграли матч з рахунком 8:0, на нашій грі були присутні президент клубу та генеральний директор.
Ми як раз шукали можливість грати у Швейцарській Лізі усією командою, але це дуже дорого і знайти спонсора для цього виявилось не так легко. Але не знаходить лише той — хто не шукає. Після гри генеральний директор Куді, наразі, це наш дуже хороший друг, який підтримує нашу команду завжди й у всьому, запропонував грати нам під назвою їхнього клубу — ми навіть думати не стали. Майже в останній день нас дозаявили в чемпіонат та Швейцарська асоціація Футболу включила нас до складу учасників четвертої жіночої ліги. Та, як ви вже знаєте, Віпкінген-3-Житлобуд-1 WU21 зайняв 1 місце в відбірковій групі та вже за декілька тижнів поновить участь в змаганнях у фінальному етапі.
Моя історія підійшла до завершення. Я часто чую критику у свій адрес, але я працюю у сфері футболу вже 15 років, то звикла я ось до чого — дехто говорить, що мені й команді впало з неба бути зараз тут, але, нажаль, не впало. Кожен обирає свій шлях, і якщо ти ставиш собі якусь ціль, то обов’язково треба йти до неї, як би важко не було. Я завжди використовую таке правило - “під лежачий камінь вода не тече”, тому якщо хочеш щось зробити — зроби, а не базікай ;)
Хочу висловити ВЕЛИЧЕЗНУ ПОДЯКУ людям, які допомагали в такій ситуації будувати нове, та окремо ЩИРО ДЯКУЮ своїй мамі — за підтримку та віру в мене та мої наміри завжди! (Моя мама великий фанат нашої команди та старшої команди “Житлобуду-1” — також вона завжди в курсі усіх новин Українського жіночого футболу, буває розповідає мені про нові трансфери, якщо я не встигаю за новинами чи події у світі футболу :)))"
Прес-служба ФК Перша Столиця
http://ps.fczh1.com |
